Problems  with the Cyrillic fonts?

Change your Document Encoding to Win-1251 

---

— Я свідомо не працюю з популярними поетами-піснярами, — говорить молодий композитор Олександр Спаринський. — Аж занадто рівно їх тексти лягають на музику, перетворюючи поезію на набір кімнатних фраз. Пісні потрібен драматургічний ряд. Тільки тоді вона може ожити. Таке моє суворе правило.

У НЬОГО немає творів - “бойовиків”, які вечорами цвірінькають у дискотеках — типу “Малиновки заслиша голосок...” Він не проти них. Однак Олександр вважає, що молодий митець не має морального права іти на поводу кон'юнктури, знімаючи вершки з дешевої популярності. Йому Імпонує оперативна, газетно-журнальна поезія, яка витрачається і резонує з дійсністю. Недарма й передплачує Олександр 27 періодичних видань.

— Як ти встигаєш усе це переглянути хоча б?
— Треба. — Він знає ціну тому слову. — Дивись, скільки робіт визріває на роялі.

ДИВЛЮСЯ. Стоси нот. Стоси вирізок. Окрім вокально-пісенної музики—Інструментальні етюди, електронні мініатюри, розпочатий великий цикл на теми українських лемківських пісень. Сьогодні твори О. Спаринського виконують молоді київські співаки Віктор Шпортько, Володимир Удовиченко, Віталій Білоножно, Людмила Антоненко, ансамблі “Синтез” і “Корчагінці”, дитячі хори і тріо бандуристок. Та робота триває не для стосу нот. Якщо пісня не опублікована, не записана, не виконана, вона не має сенсу. Отже, шістдесят пісень молодого київського композитора уже живуть. Діють.

— Про творчу молодь, на жаль, мало пишуть, — звертаюся до Олександра.— Скажи, яка тобі запам'яталася з рецензій?

— Це був авторський концерт, — пригадує О. Спаринський. — Наприкінці квітня 1984 року, в Жовтневому палаці культури. З-поміж інших дебютувала й пісня на слова свердловського поета Михайла Найдича “Лист від мами”, її виконував Володимир Удовиченко. Це роздуми про фронтові листи, де “тревога — рана сквозная в этих письмах без слез”. Я стояв за кулісами і нишком стежив, як глядачі сприймають нову пісню про кулі, які не зважають на те, що ти єдиний у матері син. У людей різного віку котилися по щоках сльози. Я збагнув, що треба писати для цих ось, конкретних людей. Нас не повинна розмежовувати рампа. Пісня повинна єднати серця.

ПО ЗАКІНЧЕННІ музично-педагогічного факультету Київського педагогічного інституту він працював в “Укрконцерті” керівником ряду вокально-інструментальних ансамблів: “Кияни”, “Славутич”, “Це —ми” тощо, граючи на клавішних, гітарі, бас-гітарі. Іноді заступаючи вокаліста. Дебют композитора-професіонала відбувся в 1979 році, коли на врочистому концерті, присвяченому 60-річчю комсомолу, в Палаці культури “Україна”, зазвучала його пісня “Мир”. Потім був агітрейс ЦК ВЛКСМ по Тихому океану на теплоході “Корчагинец”; у рамках “ Маршу миру радянської молоді”, мітинг-концерт у Київському палаці спорту. що відкривався піснею “Комсомольская правда”; музика до двох короткометражних стрічок “Небезпечні Ігри” та “Робітнича династія”, телефільмів — “Женька-мушкетер”, “Нічний візитер”, телевізійних, театральних і радіоспектаклів. Деякі з творів мали широкий резонанс, як от “Пам'ять, пам'ятай”. що лунала на відкритті меморіалу пам'яті в с. Корюківка Чернігівської області; “Відважний слалом” — на XIV зимових Олімпійських іграх у Сараєвi (Югославія); “Фестивальна квітка” — на XII Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Москві, де її виконували Васил Найденов (Болгарія), Анне Вескі і Зоя Рудник.

— Будь-яка творчість тримається на ентузіазмі,— стверджує Олександр. — Якщо немає цього зацікавленого, пристрасного пориву, пісня не народжується.
— Приклади можеш навести?
— Будь ласка.
ОЗВАВСЯ телефон, міжміська. Деякий час щось клацало. Потім телефоністка попросила: — Відповідайте Тбілісі.— Олександр здивовано знизав плечима.
— Гамарджоба, — почулося у трубці, вас турбує редактор республіканського радіомовлення. Маємо кілька запитань до вас. Ви б не могли дати інтерв'ю по телефону?
— Що сталося? — нічого не міг зрозуміти композитор.
— Ваша пісня у виконанні Вахтанга Кікабідзе. “Однокласники”, завалила нас читацькими листами.
— Прошу, якщо на те ваша ласка...

Діло було так. Київський поет Гелій Аронов показав відомому співакові, який виступав у нашому місті, кілька текстів і партитури. Майстер, тільки-но глянув на ноти і пробіг очима рядки, заявив: — Беру. Пишемо і знімаємо.
Пісні прицільно “влучили” у репертуар Вахтанга Кікабідзе: “Побачення з Одесою” та “Однокласники”. Проте після концертів співака вночі, протягом тижня, довелося ще працювати над матеріалом. Було відкинуто п'ять варіантів, перш ніж мелодія набула остаточного вигляду, а слова лилися легко і природно. Незабаром вони вийдуть на дискові відомого митця.

— Ось прекрасні вірші,— Олександр вказує на вирізку з газети. Ольга Фокіна. — Зараз зіграю.
Він сідає за інструмент—розкотисто гримить мелодія. Ще резонують під склепінням останні акорди, а я несміливо запитую, хоча день — неділя, а пора —обідня: — Олександре, а як сусіди?
— Прекрасно. Часто приходять послухати музику. Просять дещо записати з нового. Здається, ми добре розуміємо одне одного.

 У передачах по радіо, на молодіжних вечорах, дискотеках, кіно, з телеекрана, з естради можна часто чути пісні, інструментальну музику київського композитора Олександра Спаринського. Він зустрічається з молодіжною аудиторією, пише музикознавчі статті. Так що відомий і слухачам, і тим читачам, які люблять радянську естраду, цікавляться її досягненнями 'й проблемами, успіхами й прорахунками. Сьогодні Олександр СПАРИНСЬКИЙ — наш співрозмовник.

 — Ви часто, Олександре, безпосередньо контактуєте з молодими слухачами. Очевидно, знаєте їх потреби, відчуваєте якісь загальні тенденції. При всьому розмаїтті музичного матеріалу саме та його частина, що адресована молоді,— в деякому дефіциті. Чим би ви це пояснили, і, власне, яка вона — музика для молоді?

— Глибоко переконаний —молодіжної музики не існує. Якщо мати на увазі рок —спочатку, дійсно, його аудиторія була молодіжною, але з часом слухач дорослішав. Неправомірно якійсь з музичних сфер “чіпляти” віковий ценз. Це, з одного боку, штучно зіштовхує покоління, з іншого —обмежує фактичні музичні пріоритети. Той же рок сьогодні слухають і підлітки, й їхні батьки, що підростали разом з відомими рок-групами і досі є їх прихильниками. Те ж саме і в класиці, і в джазі, і в народній музиці.

     Якщо ж мова про вітчизняну популярну музику — вважаю, її дефіцит штучний. У порівнянні з сімдесятими роками авторитет радянської естради у слухачів виріс незмірно. Зайдіть до дискотек або поцікавтеся, що слухають вдома. Інша справа — якісний рівень. Це вже турбота відповідних організацій — Міністерства культури. Спілки композиторів, Держтелерадіо та й преси.

    Балачки навколо ансамблів, солістів, репертуару тривають уже не одне десятиріччя: “слабо” молоді працюють, банально. І на дрібнотем'я чутно ремствування, й на гучність, і що не тим “зразкам” слухач віддає перевагу в хіт-парадах. Але давайте не забувати, що йдеться про прочитання теми авторами молодими! Адже критерій оцінки їхньої творчості не завжди співпадає з “немолодими”. Звідси — неясність, суперечливість, плутаність суджень. Гадаю, правильніше буде не з'ясовувати смаки, а навчати молодого слухача критеріям сприймання саме гарної музики.

— І як це робити?

— Прикладами, інформацією, - оперативною, переконливою. Якщо її обмаль — шукати активніше. Причому, враховуючи, що період учнівства наших музикантів тільки-но скінчився. Я маю на увазі насамперед сучасний “саунд” — звучання. Поки що лише одиниці навчились його реалізовувати. А слух молоді орієнтований саме на високоякісні зразки, причому, закордонні.

— Отже, наздоганяємо?

— І натикаємось на обмеженість скоріше не творчих, а       технічних можливостей. Хоч часто і композитори “хитрують”. Вишукано “змайструють” пісню, взявши до уваги, здається, все: і супер-“сінтюки”, і ритм-машини. А потім дивуються — пісня не йде. Хоч “поклеєно” — як у фірми! Ось це — принципово неприпустимо: як. у когось!

   Будь-яке вторинне ніколи не перевершить оригіналу; йти від стилю, чиєїсь манери — завжди поразка. Не тиражувати чиєсь, а шукати своє— шлях складніший, зате чесний і вірний. Самобутнє, хай з часом, але обов'язково знайде слухача. Нарешті, потрібно більше довіри до молодих. Перевіряти їх справою, надавати можливість розкритися. Слухачі здавна чекають нашого слова, сказаного не після, а до!          Про необхідність перевірки молодих справою говориться з трибун, однак у музичне життя вітер змін поки не вдихнув свіжість і неортодоксальність. Завелика протидія адміністраторів, які втілюють “спрямовуючу” “функцію.

— Як проходило ваше становлення як композитора? Адже, не маючи формального статусу, перебуваючи на творчій роботі, отримуючи гроші (а не зарплату) за те, що зроблено, за кінцевий 'результат, ви фактично давно перейшли на госпрозрахунок. Важко було так працювати?

— Важко. Починав — треба було постійно вчитись, відпрацьовуючи майстерність: без цього неможливий професіоналізм. Власне, навчання триває і зараз: самовдосконалення, поінформованість у своїй справі — єдиний шлях до творчого зростання.

   Нарешті — все доводилось і доводиться робити самотужки. Поясню, про що мова. Велика кількість композиторів, закінчивши спеціальні учбові заклади, дуже непевно уявляє собі вигляд звукового океану, в якому живе слухач, країна, континент. В консерваторії процес навчання поставлений так, ніби з початку століття в музичному світі нічого не змінилось. Що вже казати про естраду, сферу надзвичайно динамічну, мінливу. Необхідне знання стилістики аранжування, тонкощів звукозапису — тобто, всього процесу, що постійно оновлюється. Це вже куди складніше. Тому більшість обмежується добром анонімів-“співавторів" — талановитих юнаків, котрі, взявши на себе аранжування - гармонізацію, звукозапис, виносять ці свої роботи у світ під чужим прізвищем, що, безумовно, неприпустимо. І для мене неприйнятне. Можливо, ця моя чітка авторська позиція й допомогла моїй стабільній співдружності з різними установами, появі творчих пропозицій, замовлень з боку зацікавлених осіб.

Дебютом О. Спаринського був концерт у Палаці культури “Україна”, присвячений 60-й річниці комсомолу України (1979 рік), де виконувалась пісня “Мир” на вірші бельгійського поета   М.Карема. Участь в “Марші Миру радянської молоді”, агітрейсі ЦК ВЛКСМ по Тихому океану, публіцистична діяльність — радіовиступи, статті, авторські зустрічі стали, безумовно, важливою школою становлення молодої творчої особистості.  Олександру 35 років. Сьогодні в активі композитора понад 70 пісень: ліричних, дитячих, танцювальних, їх виконували       Н.Рожкова і 3.Рудник, А.Вескі і В.Білоножно, В.Кікабідзе і В.Удовиченко,Л.Антоненко і    В.Найденов, Е.ХІль і В.Шпортько. Майже сто різножанрових інструментальних п'єс звучать у програмах Всесоюзного і Республіканського телебачення і радіо.

— Отже, ви в музиці десять років. Що показав головний суддя, час?
— Термін чималий. Найважливіше — внутрішньо усвідомив творчу позицію. Вимогливіше став підходити до поетичного матеріалу. Можливо, занадто звузив рамки: добираю (як поетичний ряд)            поезії, так би мовити, “серйозних” авторів. Хоча ні в якому разі не применшую ролі поетів-пісенників: Г. Аронов, О. Вратарьов, В. Лебедєв. Спільні з ними роботи “Слалом”, “Однокласники”, “Одеса”, “Його величність Футбол” і сьогодні звучать.  Але... от, знайшов     Слуцького. Такий парадокс. Визначився пріоритет інструментальної музики. Відчуваю необхідність виразити себе у творах більш масштабних — камерних, циклічних. Продовжую експерименти в галузі електронної музики. Це світ нескінченних можливостей.
— Скажіть, не турбує вас такий стан речей на українській естраді, коли після популярності пісень “Рушник”, “Червона рута”, “Марічка” сьогодні нема сучасної національної пісні, яка змогла б стати   в ряд з названими?
— По-моєму, таке становище — своєрідний продукт минулої доби сірості, свого роду відплата. Звісно, соромно. Сподіваюся, змінить ситуацію проведений фестиваль української пісні “Червона рута”. Але зустрічне запитання: чи можете ви назвати хоча б одного сучасного українського молодого композитора, члена спілки, і якому до тридцяти і який пише пісні?
— Мабуть, ні...
— От вам і відповідь. А хто ж, як не молоді композитори, точно відчуває час і пісню? Втім, це стосується не лише України. “Советская культура”. писала: в РРФСР з одинадцяти прийнятих до композиторської організації в 1985 році один наблизився до тридцятиріччя. Половині ж, цитую, “вже дуже за п'ятдесят”. Звісно, створюють пісні Антонов, Малежик, Чернавський, Ніколаєв. Але для Спілки композиторів, єдиного в країні творчого об'єднання музикантів, ці люди ніби не існують. Хоча ця організація мала б підтримувати таланти. Їхні ж твори співає країна...
    Певен, ігнорувати думку народу — у нас так полюбляють це слово — за нинішніх умов довго не вдасться. А слухач байдужий до титулів, статутів. Спроможність він оцінює лише за творчістю. Цей час настає і в нашій республіці. До речі, я спробував вступити до Спілки композиторів, але...
— А що є визначальним при вступі?
— За логікою — композиторська практика, створені роботи. Але останні десятиріччя спотворили цей критерій. На перше місце поставлено наявність диплома про спеціальну композиторську освіту плюс твори так званої великої форми — сонати, симфонії.
— Але якби до Спілки письменників приймали лише вихованців Літінституту, ми не мали б доброї половини вітчизняних прозаїків, публіцистів, поетів...
— А в музиці — Мусоргського, Бородіна, Глінки, Римського-Корсакова. Бо вони не мали композиторської освіти, а творчим спілкуванням задовольнялись, наприклад, у “Могутній кучці”. З іншого бону — сьогодні від композиторів - симфоністів при вступі в
    Спілку ніхто не зажадає написання рок композицій чи просто яскравих пісень.
Позначається, думаю, зневажливе ставлення “метрів” до “легкого” жанру. Але ж “будь-яка посередність може сховатися за фугою” писав свого часу Шуберт. Не може бути привілейованих жанрів, чи не так? Музика може бути або хороша, або погана!  Отже, в музичному господарстві перебудовувати є що. Головне — давайте не будемо забувати про тих, хто на цю музику чекає. Хто її, як кажуть, замовляє. Чи ці дві повноводі ріки — творча спілка музикантів і народ, який любить і шанує пісню, легкий жанр — так і пливтимуть паралельно?
— Сподіваємось, що ні.
— І ми, пісенники, теж.   

---