Таку назву має і книга видатного індійського музиканта Раві Шанкара, виконавця на сітарі (струнний щипковий інструмент сімейства лютневих, грають на ньому плектром; з'явився в Північній Індії у XIII—XIV ст., входить до класичного ансамблю як солюючий інструмент). Він—композитор, автор балетів («Шива і Парваті», «Саманья Кшаті» за Р. Тагором), інструментальної музики (понад 30 платівок), пісень: теоретик, педагог — засновник музичної школи для молоді в Бомбеї. Раві Шанкар відзначений найвищою нагородою Індії «Падма Вібхусан», а також премією інституту Тагора: член Форуму композиторів Об'єднаних Націй, почесний член американської Академії мистецтв і літератури. Напередодні концерту відбулася наша зустріч із музикантом...

— Радянський слухач знайомий із вашою творчістю: у 50-і роки вийшли на екрани фільми «Бродяга» і «Пан 420», до яких ви писали музику разом із Джайкішаном; згодом ви приїжджали в СРСР на гастролі... -

— Це мій третій візит до Радянського Союзу. Я щасливий знову побачити вашу країну після 18-ти річної перерви. До нашої групи входять видатний виконавець на табла — мій друг Алла Ракха і Продьод Сен (тампур). Уже відбувся концерт у Москві, в Будинку дружби, де нас знімало Центральне телебачення. Після Києва їдемо до Ленінграду...

— Певно, ви знайомі з творчим доробком радянських композиторів. Чимало самобутніх митців нашої країни плідно здійснюють синтез національної музичної мови із традиціями симфонізму, новітніх композиторських шкіл. Який ваш погляд на радянську музику, досягнення і тенденції її розвитку? -

— 3 одного боку, я спостерігаю у вашій країні дуже глибоке знання європейської культури, з другого — в азіатських республіках помітні східні впливи. Спостерігаються спільні елементи з нашою, індійською культурою і, водночас, із середньоазіатською — з музичними аналогами Близького Сходу: Персії, Туреччини, арабських країн. Наприклад, я з цікавістю знайомився із творами композиторів Таджикистану, Туркменії, Узбекистану, Азербайджану. Добре обізнаний із творами класиків: Чайковського, Римського-Корсакова, люблю Шостаковича, Хачатуряна. Підкреслю, що ця музика дуже мелодійна, заснована на емоційному розвитку теми; музика настрою, споріднена з індійською, хоча, звісно, підходи до мистецтва докорінно протилежні. Варто нагадати й те, що в індійській музиці інша ладова імпровізаційність, мікротонова шкала звукоряду (22 звуки в октаві)... -

— 3 вашим ім'ям зв'язана інтенсивна пропагандистська робота по залученню слухача до індійської музичної культури, до синтезу східних і західних традицій, інструментарію. Ви працювали з Йегуді Менухіним — скрипалем-віртуозом, із Андре Превіном, диригентом Лондонського філармонічного оркестру («Концерт для сітара з оркестром», 1973), з флейтистом Жан-П'єром Ремпалом (серія платівок «Схід зустрічає Захід»). Із чого виходили ви у своїх починаннях? -

— Менухін — один із найвизначніших музикантів сьогодення, він належить до тих небагатьох представників культури Заходу, котрі виявляють щирий інтерес до індійської музики, до східної культури. Я писав музику, засновану на традиційних індійських рагах і талах — мелодичних формах і ритмічних структурах; запропонував їх Менухіну, ми спробували зіграти це разом. А результат — велике задоволення і від музикування, і від спілкування: адже ми друзі здавна. -

— Ми торкалися теми класичної чи — назвемо її — академічної музики. Але багатьом прізвище Шанкар знайоме в зв'язку з квартетом «Бітлз», із Джорджем Харісоном, вашим учнем на сітарі. Подальша дружба з «Бітлз» знайшла втілення—ми пам'ятаємо—у «Концерті для Бангладеш»,— що його організував Харісон у 1971 році в Нью-Йоркському «Медісон-Сквер гардені» на допомогу голодуючим дітям. Ви виступали разом із Бобом Діланом, Рінго Старом, Еріком Клептоном...-

— У 1966 році я, на превеликий жаль, навіть не знав, що існують «Бітлз». У списку моїх студентів було прізвище Харісон. Він, як приватна особа, став моїм студентом. І раптом цей факт стає сенсацією! Фурор неймовірний! Цей зв'язок Шанкар — Харісон немовби дав мені нове життя — я суперзірка,— хоча вже з 1956 року збирав аншлаги в Європі і США; і моєму інструментові—сітар зробився найпопулярнішим у світі, і всій нашій музиці: з нею познайомилася молодь багатьох країн. Хоча були й негативні моменти у всьому цьому: на наші концерти йшли з таким DЎастроєм, як і на концерти рок- чи поп-музики: у слухачів був відсутній відповідний підхід, розуміння нашої класики. Адже ми розглядаємо її як дуже серйозну — за аналогією з Бахом, Бетховеном, Моцартом. -

— А експерименти джазових музикантів, індійські адаптації?..-

— Наша музика грунтується на усній традиції, не записується нотами,— ми імпровізуємо. Далі: наша музика —це музика настрою. Ми намагаємося передати через музикування стан душі... Музика наша тонка в дета лях, але узагальнююча; нас багато років навчали втілювати почуття, відтінки настроїв, зміни в природі, споріднено медитації...

— Тобто, йдеться про ті ж риси, що притаманні й джазовій музиці, джазовому виконавству?-

— Так! Я дружу з багатьма джазовими музикантами, писав для них музику, вони вчилися в мене. Це і нині покійний Джон Колтрейн, і Дон Елліс, і Джон Хенді, і Бад Шенк і чимало інших.

Наша традиційна музика, як навчав нас гуру (вчитель), очищає душу — піднімає людину й дух її до найвищого рівня. Що б я не слухав із західноєвропейської музики — Бах, Вівальді, Моцарт, російської — Чайковський — дістаю величезну насолоду. Це ж стосується індійської класичної музики. І я завжди намагаюся донести до слухача найголовніше в ній: почуття любові і прагнення до миру...